ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕВЕДЕННЯ БОРГУ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ В КАПІТАЛ

Березень, 2017

Після значної девальвації гривні й загального спаду господарської діяльності в країні у 2014 – 2016 рр. багато підприємств залишилося з борговими зобов’язаннями перед своїми акціонерами та перед іншими пов’язаними юридичними особами. Здебільшого такі борги виражені в іноземних валютах, що негативно позначається на бухгалтерському і податковому обліку цих підприємств.

Одним зі способів вирішити таку проблему є переведення боргу в капітал.

Переведення (конверсія) боргу в капітал – компромісний шлях реструктуризації боргу, коли юридична особа – боржник збільшує свій статутний капітал на суму, пропорційну до суми боргу перед кредитором, а кредитор «обмінює» своє право вимоги до боржника на частку в його статутному капіталі.

Механізм переведення боргу в капітал є привабливою альтернативою прощення боргу в аспекті оподаткування, оскільки, на відміну від останнього, не передбачає віднесення суми зобов’язання до складу доходу.

На жаль, в Україні він використовується з острахом та обережністю: суб’єкти господарювання вимушені прориватися через законодавчі перепони на шляху до реалізації поставленої мети. Це пов’язано з тим, що правових норм бракує, а ті, що є, неоднозначні. Саме тому потенційні ризики від використання зазначеного механізму збільшуються.

Основною перепоною для товариств з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ), які бажають реструктурувати власні борги, надавши кредиторові частку в статутному капіталі, залишається ст. 144 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Норма статті в категоричній формі забороняє звільняти учасника товариства від обов’язку внесення вкладу до статутного капіталу, і навіть через зарахування вимог до товариства. Це означає, що ТОВ не може просто збільшити статутний капітал та зарахувати грошові вимоги кредитора до ТОВ з вимогами про внесення вкладу до статутного капіталу товариства до кредитора. Доводом на користь такого підходу може бути те, що відповідно до положень ЦК зарахуванню підлягають саме однорідні вимоги, тоді як господарське товариство не може вимагати від учасника зробити внесок до статутного капіталу: це залишається правом, а не обов’язком учасника.

Дещо інша позиція щодо цього була висловлена Держкомпідприємництва ще у 2005 р. Вона зводиться до того, що заборона звільнення учасника від обов’язку внесення вкладу до статутного капіталу поширюється лише на первинні вклади учасників, але не на випадки збільшення статутного капіталу. Очевидно, вона будувалася на контекстному тлумаченні деяких частин ст. 144 ЦК, зважаючи більше на їх послідовність, ніж, власне, на зміст. Можливо, саме тому вже у 2007 р. Вищий господарський суд України в одній зі своїх постанов з цього приводу зазначив, що «висновок про поширення п. 2 ст. 144 ЦК України тільки на правовідносини на момент утворення господарського товариства не відповідає змісту цієї норми та правовим засадам вкладу до статутного капіталу».

Є опція, яка дає змогу формально обійти заборону, викладену в ст. 144 ЦК: внесення кредитором майнового вкладу в статутний капітал, подібний до права вимоги до цього товариства. Це відповідає законодавству, оскільки право вимоги є майновим правом, тобто майном і неспоживною річчю, з огляду на ст. 190 ЦК. У цьому разі кредитор не звільняється від внесення вкладу до статутного капіталу товариства, а боргове зобов’язання припиняється поєднанням кредитора та боржника в одній особі без порушення питання про однорідність зустрічних вимог, що має бути документовано відповідним чином.

Існує позиція, що таке вирішення фактично є прихованим звільненням учасника від обов’язку внесення вкладу до статутного капіталу. На думку експертів EBS, як зазначалося вище, заборона зустрічного зарахування вимог насамперед пов’язана з незобов’язальною природою внесення вкладу до статутного капіталу товариства. Внесення ж вкладу у формі майнових прав, що охоплює майнові права вимоги, прямо дозволяється ст. 86 Господарського кодексу України.

На практиці трапляються досить винахідливі підходи переведення боргів товариств перед своїми учасниками в капітал. Українське законодавство передбачає таке поняття, як додатковий внесок. Мало хто розуміє, що це таке. Напевне можна сказати, що це хоча і вклад учасників до товариства, а не господарська операція, але він спрямований не в статутний капітал і не призводить до його збільшення.

З практичної позиції, такий «додатковий внесок», що фактично не сплачується, а зараховується з вимогами кредитора до товариства як зустрічні однорідні вимоги, за відповідного обґрунтування може дати змогу, по-перше, обійти заборону на звільнення учасників від внесення вкладів до статутного капіталу, оскільки не є таким; по-друге, не відносити такий внесок до складу доходів, оскільки він нібито не є прощенням боргу, фінансовою допомогою чи іншою господарською операцією; по-третє, не сплачувати ПДВ, оскільки він не є постачанням товарів чи послуг.

Однак, на нашу думку, цей підхід породжує багато питань саме у зв’язку з правовою невизначеністю таких відносин. Звичайно, вона дає змогу найбільш сміливим підприємствам позбутися боргів. Але ж контролюючі органи можуть використати таку невизначеність на свою користь і витлумачити відповідні відносини іншим чином.

Здебільшого банки для закриття валютного контролю вимагають низку документів: угоду про переуступку права вимоги між кредитором та засновником боржника, Протокол зборів учасників про прийняття рішення про переуступку права вимоги, Акт прийому-передачі заборгованості в капітал. На підставі вищезазначених документів вносяться відомості у «Звіт про залучення та обслуговування кредиту за договором із нерезидентом» (Ф. 503) та «Прогноз операцій з одержання та обслуговування кредиту за договором із нерезидентом» (Ф. 504). Після подання цих звітів до банку, що обслуговує, останній остаточно закриває валютну операцію у себе в обліку.

Автор: Тетяна Жильцова, Інна Шемшур

Завантажити в PDF